Професорку кафедри фармакології з клінічною фармакологією, керівницю наукового відділу ТНМУ Оксану Шевчук зустріла у волонтерському центрі університету. Саме надійшли ліки від закордонних доброчинців і вона сортувала та перекладала українською назви медичних препаратів. Волонтерське життя стало частинкою її власного чи не з перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну.
«У нашій родині заведено жертвувати кошти на благодійність»
– Оксано Олегівно, тему війни важко оминути, бо вона поки що з нами. Як змінили ці сто днів ваше життя?
– Після 24 лютого було таке відчуття, що життя зупинилося, воно стало. Ці перші тривоги, коли не знала, як діяти та що взагалі сталося, якийсь вакуум і пустота всередині. До того ж за наказом Міністерства призупинили тоді навчання в університеті й це теж надзвичайно гнітило. Не зрозумілим було, а що ж завтра? Це найскладніше. Потім прочитала у соціальних мережах, що в нашому симуляційному центрі проводять курси з надання домедичної допомоги за воєнного стану. І звісно, пішла. Ці кілька годин стали поворотним моментом і першою точкою опори, від якої можна було відштовхнутися та навчитися жити в новій реальності.
– Далі ж у ваше життя прийшло волонтерство?
– Коли я долучилася до волонтерського центру ТНМУ, то, як кажуть, сповна відчула значимість цього руху. Ще до війни наш університет співпрацював з українсько-німецьким науковим товариством, іноземними колегами в багатьох спільних проєктах, і вони відгукнулися також після повномасштабного вторгнення рашистів в Україну. Зокрема, громада та Українська спілка Нижньої Саксонії Ukrainischer Verein in Niedersachsen e. V. (Ганновер, Німеччина) та Спілка Freiе Ukraine Braunschweig e.V. – це об’єднання німців та українців у Брауншвейгському регіоні. Загалом українська діаспора та небайдужі громадяни Німеччини залучили, зібрали та надіслали до нашого волонтерського центру гуманітарну допомогу, медикаменти, засоби медичного призначення вартістю понад 150 тисяч євро. Тому в особі всіх українців хочу подякувати та озвучити цих доброчинців, які активно допомагають українській армії, госпіталям, співвітчизникам, які втратили дім, нашим землякам, яких війна закинула до Німеччини.
– Кажуть, що волонтерство для медика – це норма життя. Але ж не всі медики займаються волонтерством. Як вважаєте, що спонукає людей до цього?
– Мабуть, у кожного свої якісь мотиви. У нашій родині заведено жертвувати гроші на благодійність, даємо певні кошти до храму, хоча я не вважаю це волонтерством, але, гадаю, що це були його перші паростки, закладені ще в дитинстві.
– Як вас виховували в сім’ї?
– У любові. Моє раннє дитинство минуло в селі Устечко тодішнього Заліщицького району. Там мешкали мамині батьки. Бабуся – Ганна Петрівна, на якій трималося все домашнє господарство та дім, і дідусь – Тадей Петрович. Він разом зі своєю командою займався оформленням і реставрацією церков. Що я запам’ятала з того часу? Як дідусь малював у своїй майстерні картини та ікони, їх було дуже багато в нас вдома. І затишок, створений бабусею. То був безтурботний час.
Моє літо минало на Дністрі в обійсті бабусі та дідуся, в нас із сестрою була чудова компанія й ми цілими днями гасали околицями села, купалися. Як і всі діти в ті часи, грали у схованки, облюбували сусідський малинник та об’їдали кущики з ягодами, навіть деколи й отримували на горіхи.
– У школу пішли вже в Тернополі?
– Ні. Перших чотири роки я навчалася у сільській школі. До школи йшла добряче підготовленою, по суті, з усіх предметів. Першою вчителькою в мене була бабуся, яка навчила читати, писати, приділяла мені доволі багато часу, незважаючи, що у селі – господарка, город. Але всі справи були відкладені, коли ми займалися. Гадаю, що саме вона заклала в мені відповідальне ставлення до науки, повагу до книжки. Мені подобалося вчитися, здобувати нові знання, може, тому я закінчила школу із золотою медаллю. У шкільні роки найбільше приваблювала іноземна мова. Англійську в нас викладав чудовий фахівець, нині директор 24 Тернопільської школи Ігор Юрійович Каразія. Дякуючи його підходу, я нині вільно спілкуюся, читаю англійською лекції іноземним студентам. Мій класний керівник Світлана Михайлівна Курило викладала біологію.
– Хто допоміг визначитися з професією?
– То була мама. Три роки вона вступала до медінституту, але всі двері для неї були зачинені, бо донька репресованих. Мамині батьки понад десять років відсиділи в Новосибірській в’язниці за політичні переконання, а точніше, за Україну. Дідусь був вояком дивізії «Галичина». Пригадую, на початку 1990-х, коли щойно зароджувався Народний рух України, він з бабусею одними з перших вступили до цієї організації. У нашому помешканні замайоріли синьо-жовті прапори. Бабуся та дідусь були безмежно щасливі, що нарешті збулася мрія, за яку віддали свою молодість та здоров’я – Україна стала незалежною. Наприкінці життя бабуся часто мені розповідала про те, як то бути зв’язковою УПА, як тікала від енкаведистів, як важко їй, молодесенькій дівчині, доводилося в полоні в радянських катів, а я гладила її зранену побоями голову. Отож, зрозуміло, що моїй мамі, доньці ворогів народу, шлях до медичного інституту був закритий навічно, тому вона дуже хотіла, щоб я її мрію здійснила. Мене ж більше притягувала англійська, але в десятому класі все кардинально змінилося, я дослухалася маминих порад і зацікавилася медициною, а відтак і вступила до нашого університету. Шість років навчання промайнули дуже швидко. Мені пощастило з одногрупниками, студентські роки нині згадую, як надзвичайно чудовий від-різок мого життя. Втім, зізнаюся чесно, вже на шостому курсі, коли потрібно було визначатися зі спеціалізацією, не бачила себе в практичній охороні здоров’я, хоча вчилася доволі добре, закінчила з відзнакою університет.
– Та це ж пряма дорога в науку…
– Можливо, але тоді я про це й не здогадувалася. Пройти інтернатуру мене спонукала та переконала Людмила Володимирівна Радецька, яка тоді працювала в деканаті медичного факультету. Це було тієї пори, коли на обрії вже з’явилася сімейна медицина, але ще залишалася останній рік інтернатура з терапії, туди я й пішла навчатися за порадою Людмили Володимирівни. Згодом було навчання в магістратурі з терапії, отож можу похвалитися, що все-таки маю стосунок до практичної медицини – сертифікат лікарки-терапевтині та диплом магістра медицини з терапії. Тоді моїм наставником був керівник кафедри внутрішньої медицини, професор Петро Петрович Кузів. З особливою вдячністю згадую той чудовий колектив науковців-лікарів, які доклали чимало зусиль до мого становлення і як науковиці, і як лікарки, особливо Надія Іванівна Ярема, Людмила Валентинівна Зоря. Вислів навчатися «біля ліжка хворого» це, напевне, про мене, бо багато часу провела на магістратурі у стаціонарах другої міської лікарні. Писала магістерську роботу й водночас здобула школу практичного досвіду.
«Прийшла на теоретичну кафедру й потрапила в надзвичайно чудовий колектив»
– Як сталося, що змінили терапевтичну кафедру на теоретичну?
– Після завершення магістратури мені запропонували на вибір три кафедри – військової медицини, патофізіології та фармакології. Я обрала останню, можливо, через те, що їздила під час магістратури на олімпіаду з фармакології до Харкова. Мені була до душі ця наука. Прийшла на теоретичну кафедру й потрапила в надзвичайно чудовий колектив. На початках викладала студентам стоматологічного факультету, а згодом уже й медичного. Далі – аспірантура, яку закінчила дочасно захистом кандидатської дисертації. Отож, як писали колись у характеристиках, пройшла всі щаблі кар’єрного зростання: старша лаборантка, асистентка, доцентка, а тепер професорка. Але особливої відмінності в підготовці до занять у мене немає – ґрунтовно готуюся як і тоді, коли ще була асистенткою, та хвилююся також так, наче вперше зайшла до аудиторії.
– Кажуть, що докторська дисертація забирає чи не пів життя. Важко писати, а потім і «захищатися»…
– Мені було не важко, а навпаки цікаво працювати над докторською, бо вона мала практичне спрямування й я знала, що маю дослідити те, що згодом може стати в нагоді для практичної охорони здоров’я. Мої обидві роботи – кандидатська та докторська стосувалися профілактики й лікування побічних реакцій лікарських засобів, у тому числі уражень печінки тощо. Всім відомий вислів Парацельса, що всі речовини можуть бути або ліками або ж отрутою, важлива лише доза. Так от моя кандидатська була в унісон цій темі – про ураження печінки при комбінованому застосуванні антимікобактеріальних та антиретровірусних препаратів. Адже туберкульоз лікують тривалий час – від 6 до 24 місяців, залежно від форми хвороби. І це не може не позначитися на діяльності інших органів – нирок, печінки. Лише на початковому етапі лікування містить схему з щонайменше чотирьох препаратів, а потім підтримувальне лікування, яке триває доволі довго. Якщо додати до цього ще й антиретровірусну терапію, яка містить 3-5 фармакопрепаратів, то можна уявити, як цей «коктейль», потрапивши до організму хворого, може взаємодіяти. Усі препарати гепатотоксичні й, зрозуміло, що ступінь ураження печінки зростає відповідно до їх кількості. Це, власне, й була та проблематика, якою я почала займатися. Саме тоді вперше ми почали мову про застосування ентеросорбентів, як-от кремнійорганічних, зокрема, про такий препарат, як ентеросгель. Ми вивчали, як він може взаємодіяти з глутаргіном, різні ланки ураження печінки, з чим цей препарат можна комбінувати та як він «працюватиме». Це надзвичайно важливі акценти в лікуванні хворих, бо від цього залежить якість їхнього життя. Докторська дисертація була присвячена суміжній темі побічної дії протипухлинних лікарських засобів.
– Часто трапляється, що дослідження науковців, які проводять роками, потім у спокої лежать десь на полицях, а могли б активно впроваджуватися…
– Ми намагалися зробити так, аби результати нашої роботи знайшли відгук у практичній охороні здоров’я. Найкоротший шлях – це донести інформацію нашим студентам, які роз’їдуться різними регіонами й будуть втілювати ці напрацювання в лікувальних закладах. Маємо патенти, інформаційні листи, методичні рекомендації. Не раз представляли також наші роботи на всеукраїнських конференціях, тому, гадаю, ці дослідження, як мовиться, знайшли свого адресата.
«Ми кардинально змінили «внутрішню політику» нашого підрозділу»
– Окрім власної наукової праці, ви ще й керівниця наукового підрозділу університету. Чи не втомлюєтеся?
– Від роботи, яка тобі цікава, навпаки отримуєш додаткову енергію. Мене стимулюють результати. Звісно, не без того, що трапляються якісь непередбачувані ситуації або форс-мажори, але для мене це не завада. 2013 року я прийшла на посаду керівниці наукового відділу, тоді проректором був професор Василь Петрович Марценюк. Новий час вимагав сучасних підходів і в науковій царині, з’явилася реальна потреба в нових стандартах, залученні зовнішніх коштів для виконання наукових робіт, соціальних проєктів. Особливо була необхідність у доборі й пошуку грантів, які підходять саме для нашого університету, просуванню наших учених у світовому науковому просторі. Для мене особисто це був час пошуку, творчості, коли немає усталених форм чи стандартів, і дієш так, як підказує тобі досвід та власна інтуїція. Дуже допомагало знання мов, бо передусім це можливість читати оригінали, спілкуватися з іноземним академічним товариством. Звісно, потрібно було проявити якісь і власні якості, скажімо, гнучкість, уміння комунікувати та знаходити альтернативні рішення. Перед нами відкрився великий простір наукової світової спільноти, де ми згодом зайняли й свою нішу. Вчитися доводилося повсякчас, дуже допоміг тренінг з інтернаціоналізації, спілкування з проректорами, особливо з Іваном Миколайовичем Кліщем, ректором Михайлом Михайловичем Кордою, в якого великий досвід комунікації з іноземними партнерами, нове, більш відкрите до світу бачення багатьох речей. Отож ми кардинально змінили «внутрішню політику» нашого підрозділу, наповнили її кейсами пошуку, відкритості, нових контактів.
– Кажуть, що сучасне покоління студентів надто активне та залежне від інтернет-ресурсів, ґаджетів. Вважаєте, що це правда?
– Якщо свій перший стільниковий телефон я отримала на третьому курсі університету, а вони користуються ними чи не з пелюшок, то, напевне, правда. Але я не вважаю ґаджети злом, вони навпаки розширюють кругозір, зараз студенти іншими очима дивляться на світ, є багато речей, які їм не потрібно пояснювати, вони розуміють це інтуїтивно, якимось шостим чуттям. Це я веду до того, що й ми маємо не відставати та також підлаштовуватися, бо хтозна чи світ прогнеться під нас. Усе змінюється надто швидко й ми маємо слідувати новим тенденціям, демонструючи свою гнучкість, саме гнучкість, а не пристосування. Скажімо, я не соромлюся в молоді вчитися та не опираюся, бо на біду можна й зламатися, знаєте, як у тій притчі, коли молоде гнучке дерево вижило під час сильного вітру, а старе зламалося, через те, що не хотіло хилитися. Так і в житті.
– На жаль, нині обставини склалися так, що дедалі більше наших випускників виїздитимуть за кордон і, певна річ, шукатимуть там місця праці. Як гідно конкурувати?
– Зауважила, що наші студенти можуть мати відмінні знання, та їм часто не вистачає банально простих, але дуже важливих у зарубіжному світі речей, скажімо, в комунікації. Те, що для студента-іноземця – річ звична, для нашого – радше виняток. Візьмімо, наприклад, написання емейлу. В англомовного студента він обов’язково розпочинається з усталеного привітання, аби привернути увагу людини, до якої звертаються. Наші ж студенти можуть відправити лист узагалі без усякого супроводу. І як може в такому випадку реагувати роботодавець, якому він, скажімо, надсилатиме аплікацію в пошуках роботи?
Наступна проблема – це цифрова грамотність, критичне мислення та критичне сприйняття інформації. Моя думка така, що навчати орієнтації в нинішньому морі цифри потрібно ще, мабуть, зі шкільної парти. Можливо, це буде дисципліна цифрової гігієни або ж якась інша, але навчати необхідно.
Як написати мотиваційний лист, лист-звертання, аби отримати очікувану відповідь? Цього також маємо навчити. Аби студент чи молодий учений у майбутньому не ламав собі голову, як він має зацікавити сторону, яка приймає, щоб, наприклад, отримати запрошення на конференцію. Як представити свою кандидатуру та написати резюме, оформити лист чи мотиваційне есе, репрезентуючи власні навички так, щоб це звучало не нав’язливо та органічно? Продемонструвати кращі сторони та приховати те, про що інші навіть не повинні здогадатися. Це ціла наука, якої потрібно теж вчитися. І за кордоном у багатьох країнах цьому навчають ще з шкільної лави. Раніше нам це було не дуже й потрібно, бо для чого, скажіть, людині, яка все життя працюватиме на одному місці, знати, як писати резюме? Але зараз обійтися без цих знань неможливо. Ми поки що освоюємо цю світову практику. Багато є у світі незнайомих для нас речей, але маємо їх опанувати.
«Хочеться, щоб життя було яскравим»
– Які мотиви задають вектори руху в житті, професії, стосунках?
– Певні цінності, головне – бажання прожити життя не намарно, а як вчила Ліна Костенко, «як належить». Хочеться, щоб воно було яскравим, забарвленим цікавими подіями. людьми, стосунками. Якщо щось роблю таке, що приносить радість чи користь іншим людям, то тоді мій день ідеальний.
– Є подія, що може додати таких яскравих днів у ваше життя?
– Зустріч з рідними – сестрою, племінниками завжди наповнює мій день, гріє ізсередини, ніжить душу. Люблю спілкуватися з моїми колегами про всіляке та різне – обговорити фільм, порадитися з приводу прочитання цікавої книжки, зрештою, піти на шопінг, це також приносить нові відчуття. Спілкування з природою теж наповнюють і додають синергічної енергії, у нас є навіть такий «ритуал» – прогулянки парками.
– Яка пора року найбільше до душі?
– Усі пори року чудові по-своєму, потрібно лише розгледіти ту красу, щоправда, коли надто занурена в роботу, то не завжди це виходить. Тому побажала б собі вміння знаходити цей баланс, між тим, що зобов’язана виконати, й тим, чого прагне у певний час моя душа.
– Яким правилом керуєтеся в житті?
– Намагаюся бути більш гнучкою та відкритою до нового – хотіти лише змін недостатньо, потрібно діяти.
Лілія БАСК